Напередодні 11-х роковин від початку російської агресії проти України та 3-х роковин повномасштабного вторгнення у провідному естонському виданні Õhtuleht було опубліковано авторську статтю Посла України в Естонській Республіці Максима Кононенка.

У час, коли інформаційний простір заповнений спекуляціями та дезінформацією, важливо системно та публічно доносити нашу принципову позицію - як до партнерів, так і до ворогів.

Європейська та трансатлантична безпека неподільні. Вони не можуть бути гарантовані без перемоги України над російською агресією.

Перемога - це не лише повернення територій, а й відшкодування Росією завданої шкоди, притягнення воєнних злочинців до відповідальності та гарантії, що нової агресії не буде. Найкращою такою гарантією є членство України в НАТО.

Жодних рішень щодо України без України. Жодних рішень щодо Європи без Європи. Україна та Європа мають бути повноправними учасниками будь-яких переговорів щодо завершення цієї війни.

Ціною миру не може бути відмова України від вступу до НАТО або від інтеграції до ЄС.

Жодних угод за нашою спиною. Лише український народ визначатиме своє майбутнє.

У статті детальніше про причини цієї війни, можливі шляхи її завершення та ключові висновки для майбутнього Європи.

Розуміючи, що не всі зможуть прочитати матеріал естонською, додаємо переклад українською.

#StandWithUkraine #standforjustpeace #DiplomacyInAction #перемогапонадусе #eestiwithukraine

https://www.ohtuleht.ee/.../ukraina-suursaadik-eestis...

Посол України в Естонії: імперії не мають кордонів – вони мають лише межі

Екзистенційна криза Росії підживлює війну – зупинити її може лише сила

Люди обожнюють жанр альтернативної історії. Вони його люблять так сильно, як вони люблять розмови про погоду, футбол і політику. Адже у цьому невимушеному спілкуванні кожен може відчути себе справжнім знавцем. Альтернативна історія дозволяє з висоти власного досвіду, інтелекту та інтуїції засудити державного діяча за нібито хибні рішення, вказати на закономірності, що не були враховані і звісно призвели до катастрофічних наслідків, виявити непрофесійність, халатність, змову (обирайте за списком) і, безумовно, сказати про те, що якби ви були у керма, то нічого такого не сталося б.

На фоні наближення одинадцятих роковин з початку російської агресії проти України та третіх роковин повномасштабного вторгнення така риторика все частіше лунає щодо російсько-української війни. Сьогодні ми чуємо про те, що якби Україні не пообіцяли членство в НАТО і ЄС, то Росія б ніколи не напала, що якби Президент України Володимир Зеленський замість боротьби обрав би Стамбульські угоди, то війна уже давно завершилась би, що якби українці не чинили такого запеклого опору, то Росія б зупинилася десь на кордонах Донбасу та не руйнувала б решту країни… ці і багато інших «альтернативних думок», при всій їхній креативності, не мають нічого спільного ні з історією, ні з реальністю сьогодення.

Справа в тому, що історія трохи складніша за футбол, погоду чи навіть політику. По-перше, вона не знає умовного способу. По-друге, робити подібні припущення – все одно, що стверджувати, що якби 28 червня 1914 року сербський терорист Гаврило Принцип не убив у Сараєві спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Фердинанда, то не розпочалася б Перша світова війна. Або якби Франція та Велика Британія твердо виступили б на боці Чехословаччини у Мюнхені, то у 1939 році Третій Рейх не напав би на Польщу… По-третє, не применшуючи ролі особистості, історія свідчить про те, що глобальні зіткнення у світі відбуваються не через особисті симпатії або антипатії лідерів, а через непереборне зіткнення геополітичних інтересів та входження їхніх країн в екзистенційне протистояння.

Саме це відбулось між Росією та Україною. Незалежно від того, які приводи наводить російський диктатор Володимир Путін у виправдання свого нападу на Україну, справжня причина російського вторгнення носить екзистенційний характер. Запросили б нас в НАТО чи ні, ця війна все одно мала статись тому, що від того, як буде визначена доля України, залежить існування Росії як останньої світової імперії. Адже, як стверджував Збігнєв Бжезинський: «Без України Росія перестає бути імперією, з Україною, підкореною та підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією».

Потоптавшись у 90-х роках ХХ сторіччя на роздоріжжі між західною плюралістичною демократією та авторитарною імперією візантійського типу, Росія обрала добре відому і традиційно зручну імперську парадигму. От тільки реалізувати її без України Росія нездатна. Без історії Київської Русі російська історія скорочується до кількох сотень років; без Києва як духовної колиски Москва не може вважатися релігійним центром православ’я; без українських митців внесок Росії у європейський і світовий контекст стає незрівнянно біднішим. Як Росія може конкурувати у сфері космосу та авіації без Харкова, Запоріжжя та Дніпра? Як вони можуть уникнути демографічної катастрофи та економічного дефолту без припливу людських і трудових ресурсів з України?

Усвідомлення цього екзистенційного виклику підштовхнуло Росію розпочати повномасштабну війну проти України. У Кремлі добре розуміють: якщо Росія захопить Україну, то вона знову поверне свої сфери впливу у Східній і Центральній Європі, в Африці, в Азії, зможе переписати правила світоустрою і нав’язати світу новий пакт Молотова-Ріббентропа або Ялту-2. Проте, агресія має свою ціну – сьогодні російська геополітика тримається на війні, російська промисловість тримається на війні, влада диктатора Путіна в Росії тримається на війні. Завершення війни без перемоги, тобто без повного знищення української держави та поглинання українських земель, просто обвалить Росію, погрібши під уламками політичну та економічну систему, а можливо і територіальну цілісність «в’язниці народів». Усвідомлення цього екзистенційного виклику не дасть Росії завершити цю війну добровільно.

На тому ж самому роздоріжжі, де Росія відправилась «назад у майбутнє», Україна обрала зовсім інший шлях. Шлях побудови суверенної і незалежної держави, заснованої на плюралістичній демократії, верховенстві права та правах людини. Українці вирішили побудувати правову і соціальну державу, ринкову економіку, міцне громадянське суспільство. Західний лібералізм, на який Україна отримала право після сторічь поневолення і рабства, став базовою концепцією українського суспільства, навіть якщо сам Захід, за словами Ювала Ноя Харарі, спостерігає його поступовий занепад. Маяками на цьому шляху стали ЄС і НАТО. ЄС – символом добробуту та благополуччя, НАТО – безпеки і захисту. Своєю агресією Росія зробила спробу перервати цей рух, позбавивши омріяного майбутнього наступні покоління українців.

Екзистенційність російсько-української війни для нас полягає не тільки в тому, що у разі російської перемоги Україна не зможе повернутись до єдиного європейського дому, а в тому, що на карту поставлено саме існування України. Якщо Росія виграє війну, Україна припинить своє існування. Цього разу Росія не втратить свій історичний шанс. Росія не визнає існування України як суверенної держави і українського народу як окремої нації. Для них ми просто неправильні, непокірні росіяни, які розмовляють неправильною російською мовою. Українців потрібно або насильно перевчити бути правильними росіянами, або знищити. Якщо Росія знову окупує Україну, то третину українців буде вбито, третина стане біженцями, третина буде асимільована і служитиме імперії. Усвідомлюючи цей виклик, українці не мають права скласти зброю.

Ця екзистенційна суперечність є настільки глибокою і гострою, що не існує простої відповіді на питання, яким має бути шлях до завершення російсько-української війни. Українці вже давно окреслили своє бачення: Президент Зеленський запропонував Формулу миру з 10 пунктів як дипломатичний шлях до відновлення миру та План перемоги як міст до дипломатичного завершення війни. Обидва документи об’єднує розуміння того, що Росія не припинить агресію по власній волі. Завершення війни можна досягти лише змусивши Росію її припинити. Миру можна досягти лише через силу. Тому Україна, Європа, колективний Захід, всі хто підтримують Україну і хочуть досягти тривалого, всеосяжного і справедливого миру на європейському континенті, повинні показати свою силу.

Концепція «миру через силу» може набирати різних форм, проте, вона має включати щонайменше три основні компоненти: посилення санкцій та ізоляції Росії, збільшення військової підтримки України, а також надання їй надійних довгострокових гарантій безпеки.

Що б там не говорили російські пропагандисти, санкції працюють. Без доступу до капіталу та сучасних технологій російська економіка і промисловість тріщать по швах. Скоро в Росії не злетить жоден цивільний літак, не відправиться жоден швидкісний потяг, зупиниться видобувна і переробна промисловість. Але це не межа, нам необхідно подвоїти зусилля, щоб зупинити російську воєнну машину. Конче потрібно запровадити санкції проти російського енергетичного сектору, металургійної промисловості, тіньового танкерного флоту Росії та забезпечити подальше блокування її фінансового сектору. Україна очікує, що кожен наступний санкційний пакет, запроваджений західними партнерами, зменшуватиме здатність Росії вести війну.

Ми також потребуємо невідкладного посилення Сил оборони України. Сьогодні вони налічують 1,3 мільйона військовослужбовців. Ми сформували сотні бригад. Але багато з них просто не можуть піти в бій, оскільки не укомплектовані зброєю. Не кажучи вже про те, що через інтенсивність боїв життєвий цикл зброї складає від кількох тижнів до кількох місяців. Уявіть собі, що все населення Естонії виступило на захист своєї Батьківщини, а зброя є лише у кожного другого чи третього… Лише стабільне і своєчасне постачання всіх видів озброєнь та боєприпасів у більших кількостях дозволить Україні зупинити російську повзучу окупацію, завдати їй поразки і змусити Росію до миру.

Настав час перейти від заморожування російських активів до їх конфіскації. Наші західні партнери наразі утримують понад 300 мільярдів доларів заморожених і конфіскованих російських активів. Як запропонував Президент України Володимир Зеленський, значна частина цієї суми – 250 мільярдів доларів – могла б бути використана для закупівлі зброї для України у США та в країнах ЄС. Це вигідна угода для всіх: Україна стає сильнішою, а оборонні промисловості наших партнерів отримують значні замовлення.

Але мабуть що найважливішим компонентом сталого і справедливого миру для України є надійні довгострокові гарантії безпеки. Виступаючи 15 лютого 2025 року на українському ланчі під час Мюнхенської конференції Президент Естонії Алар Каріс нагадав присутнім про Тартуський мир. Тоді, у далекому 1920 році Естонія, за підтримки союзників, перемогла Радянську Росію і домоглась укладення сприятливого мирного договору, проте, не отримала гарантій безпеки. Більшовикам знадобилось менше 5 років, що розпочати гібридні атаки на молоду естонську державу. Інспіроване більшовиками грудневе повстання 1924 року було придушене, але протистояти повномасштабному вторгненню Росії у 1940 році Естонія уже не змогла. І ніхто не прийшов на допомогу…

Естонія вивчила цей гіркий урок історії і виправила помилку, ставши повноправним членом ЄС і НАТО. Українці також не хочуть повторювати Будапештський меморандум. Епоха наївності завершилась. Мирне врегулювання повинно супроводжуватись міцними безпековими гарантіями. Якщо Україна не отримає таких гарантій, а також засобів стратегічного стримування, то імперська Росія повернеться з армією, яка буде вдесятеро більшою за ту, що вторглася у 2022 році, щоб повністю окупувати Україну. При цьому слід тверезо оцінювати ситуацію: наступними мішенями агресора, який лише увійшов у смак, стануть країни Балтії, Польща, Молдова, Східна Європа – адже імперії не мають кордонів, вони мають лише межі. Тому в інтересах НАТО і ЄС інтегрувати Україну в систему колективної безпеки, унеможлививши навіть саму думку про черговий напад у майбутньому.

Мюнхенська безпекова конференція, яка відбулась нещодавно у столиці німецької землі Баварія, принесла більше питань, ніж відповідей. Наразі невідомо, як контроверсійна промова віцепрезидента США Джей Ді Венса здатна змінити відносини двох берегів Атлантики, чи готова Європа до створення європейських збройних сил та посилення спільної зовнішньої політики, до чого її закликав Президент України Володимир Зеленський, у якому статусі об’єднана Європа буде представлена на мирних переговорах з Росією, ініціативно започаткованих американцями. Залишається сподіватись, що найближчі тижні знімуть знаки питання, якими щедро засіяли інформаційний простір спікери конференції. Врешті решт, важливіші не слова, а вчинки.

Водночас, якими б не були отримані відповіді, вони не здатні змінити ключові елементи позиції України щодо мирного врегулювання:

1. Європейська і трансатлантична безпека та мир є неподільними, вони не можуть бути гарантовані без перемоги України над російською агресією.

2. Перемога означає відновлення територіальної цілісності України, відшкодування Росією завданої економічної шкоди, притягнення воєнних злочинців до відповідальності, а також унеможливлення російської агресії проти України у майбутньому завдяки надійним довгостроковим гарантіям безпеки. Найпотужнішою гарантією безпеки для України є членство в НАТО.

3. Україна і Європа мають бути повноправними учасниками переговорного процесу щодо завершення російсько-української війни. Жодних рішень щодо України без України. Жодних рішень щодо Європи без Європи.

4. Ціною миру не може бути відмова України від вступу до НАТО або від інтеграції до ЄС.

5. Україна ніколи не погодиться на угоди, укладені за своєю спиною, без участі і згоди українського народу.

У світлі цих базових принципів Україна має обґрунтовані очікування щодо підтримки, яку на цьому етапі можуть надати їй друзі та партнери. І ця підтримка не вимірюється виключно кількістю переданої зброї, фінансів чи гуманітарної допомоги. Сьогодні нам потрібно, щоб наші друзі і партнери стали справжніми союзниками, тими, хто усвідомлює свою роль у цій війні та розділяє з українцями відповідальність за її завершення.

Нам потрібна ваша далекоглядність. Союзники мають чітко визначити свою стратегію і бачення завершення війни. Мантри на кшталт «Ми будемо підтримувати вас стільки, скільки потрібно» не завершують війни – вони лише затягують їх у часі. Союзники повинні визначити свою стратегію і забезпечити нас необхідною зброєю та фінансуванням, щоб вона спрацювала.

Нам потрібна ваша рішучість. Надмірна обережність, «керування ескалацією», політика умиротворення – це слабкі стратегії, які ніколи не працювали з Москвою. Росія розуміє лише мову сили. Тільки мир через силу – максимальний економічний і військовий тиск – дасть результат.

Нам потрібна ваша стійкість. Союзники мають бути такими ж витривалими, як і українці – протистояти російській пропаганді та гібридному впливу так само, як ми протистоїмо Росії на полі бою. Поки стоїть Україна, Росія не становитиме для вас фізичної загрози, але вона зробить усе, щоб зламати вашу рішучість і посіяти паніку у ваших домівках. Нам потрібен ваш опір.

Нам потрібна ваша надійність. Союзники мають виконувати свої зобов’язання – щоб обіцяна допомога надходила на фронт вчасно і в достатній кількості.

Нам потрібна ваша підтримка в переговорах з Росією. Жоден стіл переговорів не витримає ваги цього конфлікту. Саме тому ми створили платформу Саміту миру. Якщо Росія воює проти світу, саме світ має поставити її на місце і змусити припинити війну – силою і дипломатією. Нам не потрібні миротворці, які годуватимуть Росію нашою свободою і територією у сподіванні, що Росія проковтне їх останніми. Нам потрібні союзники, які вестимуть з Росією жорсткі переговори про мир з позиції сили.

І, нарешті, ми гостро потребуємо, щоб ви вірили в нас. Можливо, у 2022 році ви ще не могли цього зробити, бо не знали нас. Але тепер ви знаєте – знаєте, хто ми і на що здатні. Якщо союзники повірять в нашу перемогу, вона неодмінно настане, і тоді Путін та інші воєнні злочинці будуть придумувати альтернативні історії, споглядаючи за дрібним дощем з-за ґрат в’язниці у Схевенінґені, передмісті Гааги. Це буде їхньою єдиною розвагою наступну вічність.